Після перегляду виникає лише одне слово: фантастично. Ні, не тому, що фільм хороший, а тому, що така кількість несуразних ляпів фантастична для одного фільму. Звісно є плюси, однак усе враження складають про фільм відверті нелогічності, які псують загальну картину точнісінько як тверде непросмажене кукурудзяне зерня посеред ніжного і теплого попкорну.

У фільму просто шикарне графічне оформлення. Картинка, яка у минулих фільмах була більш яскравою, стала холоднішою за задумом та повинна (за ідеєю) стати душем для змучених літньою спекою глядачів. Майстерність Майкла Сереніза (зняв Опівнічний Експрес, Гаррі Поттер та В’язень Азкабану тощо) – було видно у ідеальній побудові кадру та мистецькому крупному плані. Дійсно, фільм дуже гарно фокусує увагу на обличчях і еммм… мордах головних героїв, щоб ми могли проникнутися співчуттям до блискучих, майже людських очей та всіх деталей, шрамиків, складочок, зморшок і такого іншого. Дійсно, коли знімають мавпу, її завжди у кадрі «багато». Ну, і атмосферу напруження саме оператор передав досконало, погляд крізь приціл, динамічність кадрів та рухливість ракурсів – це все є і це однозначний плюс. Здається, що фішки Тарантіно і графіка із фільмів Marvel уклали шлюб у Лас-Вегасі, і результатом цієї скороминущої любові став цей фільм. Комп’ютерна графіка — це саме те, що відрізняє цей фільм від документалок для National Geographic.

Звук у фільмі поставлений дуже об’ємно. Звуки вибухів, ходи, боротьби справді передані дуже натурально, а від бомбардування і вибухів піді мною дрижало крісло. Музика, правда, здавалася інколи надто гротескною і перебільшувала усі емоції глядачів, чим змушувала підсвідомість вигукувати станіславськівське «Не вірю»… У деяких сценах, де режисер з усіх сил прагнув витиснути сльозу з глядача або наганяв нечуваний пафос, було видно, що мелодією аж передали куті меду. Цілком можливо, що це пов’язане з тим, що останньою великою роботою сценариста Майкла Джакіно був «Бунтар Один», і він за інерцією наслуховував мелодії, які не увійшли до космічної саги, і вирішив втиснути їх у сцени цього не менш драматичного, але інакшого за типом фільму. Вона не дає нудьгувати… Але.

Все було би гаразд, якби не сюжет.

Було прийняте рішення значно підвищити градус драми у порівнянні з минулими фільмами, і це, ймовірно, багатьом  шанувальникам сподобається. Фільм просто напханий складними моральними ситуаціями, виборами, кількість драми на кадр зашкалює. Герої щосекунди потрапляють у драми (які вже самі по собі є переломами у сюжеті), присутній ефект «Deus ex machina», коли ситуацію рятує «рояль у кущах», і все це настільки безжалісно шматує фільм, що ти хочеш просто кидатись чимось у екран, і співчуття героям годі шукати.

Від загальної картини просто таки починають відвалюватись окремі цеглинки, які віддають сирістю роботи сценариста. Все перевертається догори дригом, а від неприкритого надмірного лібералізму хочеться блювати. Недавнє соціальне тло Америки, після перемоги Трампа свідчить, що більшості американців набридли толерантність і терпимість, а відмова від екологічних програм тільки підкреслює це. Ні для кого не таємниця, що на кіно впливають соціальні процеси, і зокрема те, що діється у найвпливовіших країнах, і цей сюжет виглядає не тільки соціально неадаптованим, а й провокуючим, у контексті настрою більшості імовірних глядачів.

Канва всього фільму говорить нам, що мавпи – люди, і ставитись до них треба, як до людей, а люди – це звірі, нацисти, які заганяють своїх противників у концентраційні табори, усі без винятку беззастережно вірять психопатові, виконують безглуздо жорстокі накази… Словом, люди, і всі їхні досягнення – аморальна кака. І все б нічого, але цей фільм візьме Оскари. І швидше за все з політичних мотивів, пригадаймо скандал на недавній церемонії вручення золотої статуетки, коли чорні актори підняли ще той галас з приводу вручення і пропонували введення квот.

Конфлікт між білими (люди) і чорними пухнастими (мавпи), гіпертрофований, небагаторівневий і простий як двері. Це надто банально: зробити людей «поганими» а мавп — «хорошими», і викриває чи то «темну ніч» у кар’єрі сценариста, якому б пора напевне взяти відпустку, чи все-таки зависокий рівень критики на етапі концепції.

Сценарист значно спростив і поляризував персонажів. Злодій у фільмі (Вуді Харельсон) показаний радше як функціональний противник, його характер не розкритий, а сюжетна лінія надто плоска, нецікава і непродумана для цього кіногероя… Це розчаровує. Дуже яскраво розкритий Головний Герой, Цезар та комічний герой, Погана Мавпа, який прекрасно розбавляє густу трагедію фільму.

Екшну у фільмі багато, він яскравий, динамічний, і звісно ж є багато стрілянини. Цей фільм не претендує на заслуги «Джона Віка», але усе-таки можна було обійтись і без Синдрому Штурмовика (коли солдати, які п’ять хвилин тому рвали ворога в шмаття, стають криворукими інвалідами, які не можуть потрапити в ціль розміром у телевізор з шести метрів), чи Синдрому Чака Норріса (коли герой переживає температурні умови, вибухи, удари, які виводять з ладу його таких же як він побратимів, ворогів, але його не зачіпають).

Тактика у фільмі просто змусить плакати будь-кого, хто хоч трішки знайомий з організацією. У першій сцені солдати просто  колоною повзуть схилом, розтягнувшись, наче череда корів на гірському схилі, тільки роблячи вигляд, що вони серйозні хлопці з «пукалками». У той же час, в решті сцен – озброєне, першокласно оснащене військо людей поводить себе наче рукопашні бійці в стратегічних комп’ютерних іграх, чи «Володарі Перстнів».

Фінальна сцена виглядає дуже епічно і безглуздо. Ніхто і ніколи у здоровому глузді не буде так воювати, і через відсутність бойового консультанта з досвідом, помітно, що західна спільнота давно не уявляє собі, що таке справжня війна. Також була спроба підв’язати драму до біблійних сюжетів (а конкретно – виходу з Єгипту), і у принципі, можна сказати, що це вдалося, але з іншого боку, будучи євреєм, я б вже йшла купувати мініган за образу і порівняння мене із мавпою.

Словом, цей фільм є за що похвалити, але більше йому є за що нам’яти вуха.